Аналіз широкого кола етнографічних джерел, що стосуються духовного виміру бджільництва, виявляє наявність у світогляді українців суміші реліктів історично ранніх анімістичних і більш пізніх трансцендентних уявлень, за якими бджоли наділені душею, подібною до людської. Душа може покидати людське тіло та інкорпоруватись у бджолину оболонку, а духовна сутність людини після її смерті набуває видимого образу бджоли. У великому функціональному спектрі народних світоглядних уявлень важливе місце, зокрема, займало міфологічне значення бджоли як символу душі, що характеризується глибокою архаїчністю. Уявлення наших предків про душу, яка у вигляді бджоли вилітає з тіла людини після її смерті, своїми витоками сягає дохристиянських вірувань [34, c. 19]. Бджоли, подібно до інших крилатих комах, дали свій образ для уособлення людської безсмертної душі. Вважаючи душу летючою комахою, слов’янин-язичник не відступав від своїх правітцівських переконань у своїх поняттях про місцеперебування душ, що розлучилися з тілом: вони відлітали у надземну, повітряну сферу [28, c. 192]. Архаїчні погляди, що ототожнювали бджолу з душею, продовжували жити в українській народній світоглядній традиції й упродовж XIX ст., а ремінісценції цієї світоглядної реалії подекуди вкраплені в обрядове тло і «прочитуються» у тексті сучасного похоронного обряду. Так мешканці Покуття, Середньої Наддніпрянщини (Полтавська і Черкаська області), Півдня України (Дніпропетровська та Запорізька області), уявляючи душу, яка покидає тіло, в іпостасі бджоли, ставили (й ще нині подекуди ставлять) для неї в головах покійника, коли він лежить у хаті, медову воду. Уже після похорону гуцули ставили на вікно горня з медом на поживу душі, яку підстерігали цілу ніч, не вкладаючись спати, а вранці дошукувались слідів її нічного перебування. Прийшовши з цвинтаря після погребу, на всю ніч сідали пильнувати душу померлого і виставляли на стіл розведений мед (канун) українки Волині та Полтавщини; вони були впевнені, що душа у вигляді бджоли неодмінно прилетить пити приготований для неї напій. Після виходу з тіла його духовна субстанція протягом трьох днів постійно перебувала в домівці, де тіло померло, харчуючись залишеним для неї медом. Мешканці Полісся твердили, що душа після смерті людини набуває тілесної форми бджоли: «Я помираю, а душа моя на бджілку скидається»; тут та- © У. МОВНА, 2017 кож відомі приклади ставлення на вікні чи покуті Уляна МОВНА БДЖОЛА ЯК ВТІЛЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ СВІТОГЛЯДНІЙ ВІЗІЇ Здійснене спеціальне дослідження одного з аспектів сакрального статусу бджоли в українській світоглядній традиції — як втілення людської душі. На формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. Надання бджолі міфологічної конотації символу душі тісно пов’язане з вірою у провидчий дар комахи, а кульмінацією її возвеличення як істоти небесного походження стало прирівнювання бджоли до людини, що володіє душею, рівноцінною людській. Ключові слова: бджола, людина, душа, світогляд, українці. УДК 39(=161.2):638.12 Уляна МОВНА 1324 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 меду для душі. На Харківщині вважали, що душа небіжчика у вигляді бджоли, сорок днів ходячи митарствами, навідувалася у свою колишню земну оселю, тому на вікні в хаті покійника для неї залишали мед, аби полегшити їй гіркоту страждань. За ще одним українським повір’ям, душа відьми, що повернулася після нічних блукань, кружляє довкола тіла в іпостасі бджоли, аж поки не потрапить до нього [32, c. 27—28; 23, с. 93—94; 35, c. 7; 3, арк. 79; 4, арк. 13, 31, 53—54, 78; 24, с. 32]. У вигляді бджоли іноді, за народними уявленнями мешканців Середньої Наддніпрянщини, могла з’являтися душа: «Коли приставиться хто, а тіло ще лежить на лаві, то, буває, все у хаті муха або пчола літає, то це, кажуть у нас, душа прилітає» (с. Старосілля Городнянського р-ну Чернігівської області) [42, c. 65]. Відголоси архаїчних народних уявлень про душу-бджолу збереглися донедавна у поширеній тут практиці «стерегти душу», просиджуючи цілу ніч біля покійного (варіанти — ніч після похорону та ночі, що передують поминальним дням); душа у ці часові проміжки могла появлятись серед живих в іпостасі бджоли (сс. Леплява, Лука, Межиріч, Гамарня Канівського р-ну Черкаської області) [31, c. 43—44]. Наведені уявлення характерні для багатьох європейських народів. Значне ареальне поширення поглядів на бджолу як душу засвідчують порівняльні дані з Росії [39, c. 109; 40, c. 165]. «Бджолиним шляхом» уявлялося германським народам повітря, наповнене душами мертвих. Греки вважали, що душі покійників протягом сорока днів після Пасхи носяться у вигляді бджіл над квітучими луками [9, c. 217; 25, c. 148]. У Болгарії вірили, що у Великий четвер відчиняються небеса, з яких виходять душі, сідають на квіти й гудуть, як бджоли. Подібно на Трійцю миряни тут слухають, як дзижчать комахи, думаючи, що це душі їх померлих родичів. Болгарські дослідники вважають, що джерелом цього уявлення стали зразки житійної літератури (апокрифи), в яких описується, що «бяла пчела» (біла бджола) вилітає з райського дерева, де мешкають праведні душі, а також стародавні дохристиянські переконання і грецький фольклор. У болгарських народних піснях в іпостасі золотого дерева виступає сам Господь, а вулик з бджолами на його вершечку — душі нехрещених немовлят: «Всред божи рай златно дръв, / То си йе самен Господ, / Та що са в кошер малки мухи, / То са деца некръстени». Душа втілюється у бджолу в традиційних віруваннях усіх слов’ян та їх сусідів угорців [13, c. 25; 14, c. 18; 2, c. 32; 6, c. 267]. Уявлення про бджолу як алегорію душі виходить далеко за межі європейського ареалу, будучи культурним надбанням загальнолюдської думки, воно добре відоме народам Середньої Азії, Близького Сходу, Сибіру, Монголії та Індії [25, c. 148; 22, c. 141; 39, c. 109; 41, c. 198]. Ідея співвіднесення бджоли з душею в історичній діахронії трактувалася як така, що, очевидно, зародилася на підставі поміченої древніми аналогії між цим крилатим створінням та померлими («тінями»). Сьогодні у цьому контексті варто заакцентувати, що на формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. Українська народна рецепція бджоли не лише ототожнювала комаху з душею, їй також приписували володіння душею, подібною до людської, яка походить від останньої. Цієї думки, зокрема, дотримувались мешканці Холмщини, твердячи, що «у бджіл є тії душі, що вийшли гет давно із людий, з давних людий, що вже поумерали» [49, s. 174]. Погляд на бджіл як на істот, наділених душею, та про втілення людської душі в бджолу зустрічався і на Слобожанщині, Поліссі, Волині, Поділлі [16, c. 454; 61, s. 86]. До системи традиційних українських народних переконань, пов’язаних із наявністю душі у бджіл, належить віра у провидчий дар комах, спроможних передбачати певні події у житті людини (смерть) або природні явища, впізнавати свого господаря та розпізнавати людей за їх поведінкою й душевними якостями. Так, на Покутті було повір’я, що коли пасічникові дуже рояться бджоли, які згодом нанесли надмір меду, то «вони так тому стараються, бо то уже послідній раз для свого ґазди» (Снятинщина) [30, c. 303]; в його основі лежить уявлення про потойбічний світ як територію надміру, присутність якого тлумачиться в сенсі майбутньої смерті, близьке настання якої провіщають бджоли. Сліди глибокої архаїки спостерігаються у тлумаченнях снів 1325 Бджола як втілення людської душі в українській народній світоглядній візії ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 українцями, в яких бджіл-душ розглядають як метафор смерті, провісницями якої вони є, оскільки комахи як елемент опису сновидіння (протасису) корелюють зі смертю як прогнозом на майбутнє (оподосис): «Як сняться бджоли — то смерть» (с. Верхні Ворота Воловецького р-ну Закарпатської області) [18, c. 109]; «як сняться пчоли, особливо в улею неживі, мусить хтось найближчий в родині померти» (с. Ропиця Руська Горлицького повіту) [37, c. 203]; «як присняться бджоли — то віщує смерть когось з родини» (с.Широкий Луг Тячівського р-ну Закарпатської області) [20, c. 308]; «як сниться, що бжоли рояться, то хтось із хати «вироїться» (с. Березів Нижній Коломийського повіту) [17, c. 274]; «рій пчіл сниться — смерть» (с. Дерешевичі Мозирського повіту Мінської губернії) [55, s. 152]; «чоловік пуйде з хати або хтонєбудь, помре» (с. Машеве Чорнобильського р-ну Київської області) [15, c. 521]; «пчоли — гето смерть»; «пчоли, руй скидається — погано: муси хтось умерти на тім подвурку, де руй скидається» (с. Озерськ Дубровицького р-ну Рівненської області); «мярец буде» (с. Курчиця НовоградВолинського р-ну Житомирської області); «руй іде, коло хати пчоли — покойник буде там» (с. Журба Овруцького р-ну Житомирської області); «пчоли — до смерті: як пчоли ідут, летят у вікно — то смерть» (с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської області); «як бджоли присняться, то к умерущему» (Харківщина) [16, c. 454—455]; «якщо сниться, що багато бджіл до хати налетіло, то обов’язково смерть прийде» (с. Богданівка Павлоградського р-ну Дніпропетровської області) [23, c.111]; «якщо бджоли сняться, ще в вікно, в хату летять, то хтось помре» (с. Набутів Корсунь-Шевченківського р-ну); «як сняться бджоли, якщо рій вилітає з вулика, геть летить і ти женеш-женеш і не доженеш, то погане, хтось мусить померти у сім’ї» (с. Квітки КорсуньШевченківського р-ну) [3, арк. 41, 57]; «як сняться бджоли, то погане, то на упокой, не дай Бог, на покойного» (с. Горобіївка Канівського р-ну); «як сон, що сняться бджоли, хтось вмре в родині, буде смерть, це поганий сон» (с. Яблунів Канівського р-ну); «як сниться бджола, то до смерті в родині, як рій полетів, то обов’язково вмре» (с. Ковалі Канівського р-ну); «бджоли як сняться, то погане, прийде покойник; як у хаті пчоли, то прийде покойник» (с. Михайлівка Канівського р-ну); «бджоли як сняться, то це або смерть, або болєзнь велика» (сс. Гамарня, Межиріч Канівського р-ну)[4, арк. 48, 73, 93, 97, 101]; «як сняться бджоли, казали, що це на вмируще» (с. Драбівці Золотоніського р-ну), «як сняться бджоли, то погане, хтось в сім’ї може померти; рій вилетів — присниться сон до смерті» (с. Ковтуни Золотоніського р-ну), «як присниться, що в дворі бджоли гудуть, то може случиться похорон, не тільки в себе, може в сусіда поблизу» (с. Плешкані Золотоніського р-ну), «як бджола сниться, щось відбудеться, якесь нещастя, може хтось померти» (с. Антипівка Золотоніського р-ну), «бджола як сниться, то на смерть» (с. ХвильовеСорочино Золотоніського р-ну — усі Черкаської області) [5, арк. 4, 15, 48, 80, 83, 106]. Тлумачення сну, адресат якого, побачивши бджолу — власну душу, що відлітає геть, повинен невдовзі померти, — має спільну європейську основу [9, c. 217]. Поширене у Європі уявлення про зловісне значення бджоли корениться ще в античній традиції — приліт бджолиного рою вважався у стародавніх греків передвістям смерті [25, c. 142]. Наявність душі та провидчих якостей підсилювало пошану до бджоли як сакральної істоти. Кульмінація возвеличення комахи — її прирівнювання за рядом ознак до людини, що засвідчує присутність в українській народній вербальній культурі висловлювань на кшталт — «бджола не здихає, а помирає». І досі у карпатських горян можна почути такі вислови: «У мене бджоли померли», «Божа муха вмирає», «бджола вмирає, а не дохне, як інші тварини», «пчола не здохла, а загинула, гріх казати здохла». Подібні вирази існують і у лексиці покутян [32, c. 32]. На Лемківщині той, хто казав «здохла пчола, пчоли поздихали», на загальну думку, не заслуговував на повагу ґаздів; звичайно говорили «вмерла пчола, повмирали пчоли» [36, c. 5]. Аналогічно у різних місцевостях Полісся твердять, що «пчоли — то така душа, як людськая, то гріх казати, що здохли, треба казать, що умерли, вимерли пчоли» (с. Курчиця Новоград-Волинського р-ну Житомирської області); «на неї не можна казати здохла, тільки як на чоловіка — вмерла» (с. Забріддя Житомирського р-ну Житомирської Уляна МОВНА 1326 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 області); «про бджіл не годиться говорити здохла, а померла» (басейн Бугу і Нарви); «про бджолу не можна сказати, що вона здихає, а говорять — бджола вмирає» (с. Грабово Любомльського р-ну Волинської області); «пчувка умірає; муха — то кажуть, що здохнє, а на пчолу так не кажуть» (с. Дерешевичі Мозирського повіту Мінської губернії); «пчолка памірає, дак грєшно казать, што єна здохла» (Річицьке Полісся) [16, c. 454; 21, c. 23; 48, s. 552; 26, c. 27; 55, s. 155; 57, s. 44]. Подібно волиняни вважали, що бджола «вмирає», «гине», але ніяк не «здихає» [52, s. 220]. Так само на Підляшші гріхом вважалося сказати про бджіл, що вони здохли; толерувалося слово, яким висловлювалися про відхід з цього світу християн, — «вмерти» [8, c. 143]. Застерігали від вживання слова «здохла» на означення загибелі бджоли і мешканці Опілля; натомість говорили «згинула» [54, s. 174]. На Київщині бджолу вважали такою ж істотою, як людина, тому ніколи не казали, що бджола здихає, оскільки на бджолу не дозволялося казати «здохла», бо гріх, але тільки, як і на людину — «вмерла» [11, c. 83; 62]. У с. Мельники Канівського р-ну Черкаської області досі існує переказ, що бджола живе 35 років, а тоді летить з вулика і помирає, а у с. Мицалівка Золотоніського р-ну говорять, що бджола гине [5, арк. 57]. Українці повсюдно вважали, що бджола вмирає, а не здихає; гріхом вважалося так висловлюватися про бджолу, яка послана Богом й спричиняється до Його хвали, оскільки збирає віск на свічки до церкви. За народним уявленням загибелі бджоли при втраті жала можна запобігти, посадивши на листок «покриви» (кропива звичайна, urtica dioica), волосок якої вона бере собі на жало [60, s. 205]. Коли ж бджола все ж таки помре, вона достойна бути похованою, як людина: «Бжола робоча муха, трудящася, свята. Її треба як чоловіка: викопать ямку і святою землею накрить» [29, c. 236]; «мертвих бджіл закопують в землю чи висипають в тихе місце, де ніхто не ходить; залишати зверху мертвих бджіл гріховно» [43, c. 66]. Такі ж уявлення набули поширення і далеко за межами України. Так, в Литві (Пеляса) про бджолу не говорять «здохла», а «адмарла» [33, c. 249]. У Польщі іменують останній відрізок її працьовитого життя словом «заснула» чи «померла», а кожен, хто не поділяє такої думки, вважається людиною, позбавленою віри, грубою, такою, що не вміє шанувати маєстат смерті [51, s. 133; 61, s. 82]. Поляки зазвичай ставляться до бджоли з великим ушануванням, а часто навіть схилянням, яке, звичайно, зустрічається щодо предметів чи явищ культового характеру. Виразним виявом такого ставлення є сувора заборона вбивати бджіл чи не вживати до неї назв, можливих щодо інших створінь — бджола померла, бо віск, як її витвір, горить на вівтарях костелів, а вона сама як дуже працьовита, шляхетна та свята істота заслуговує на пошану людини [56, s. 40; 58, s. 259]. Оскільки мешканці України дивилися на бджолу як на святу комаху, отже, вбивство бджіл (які не здихають, а помирають) розглядалося як великий гріх. У свідомості українського народу ще в першій половині XIX ст. не було такого покарання, яке було б занадто важким для бджолиного злодійства, і той, хто видирає (викрадає, а при цьому знищує окремих комах) бджіл, на думку загалу, заслуговував смерті. Старі пасічники вважали тяжким злочином вбивати комах навіть при нападі, а тим більше тоді, коли вони мирно трудяться — збирають нектар з квітів у полі чи в лісі [38, c. 195]. У народних уявленнях лемків ще донині збереглось табу на вбивство бджіл [59, s. 229]. На Гуцульщині так пояснювали заборону знищувати комах: «Бджоли як люди, гріх нищити», «як вимре, люди зачнут падати», «вона підтримує медом людей, її бити не вольно». Аналогічне трактування заборони на вбивство бджіл відоме на Покутті. Важкою провиною вважалося знищення комах на Бойківщині: закарпатські бойки твердили, що вбити бджолу — «такий самий неспасенний гріх, як і вбити людину» (с. Присліп Міжгірського р-ну Закарпатської області) [32, c. 41]. Відголосом давньої кари за вбивство бджіл було поширене в Карпатах уявлення, що коли хтось викраде мед, внаслідок чого загинуть бджоли, то «так сі будут з него мотали кишки, як з улея пчоли» [46, s. 56]. На ментальному рівні знищення бджіл прирівнювалося поліщуками до дуже тяжкого гріха: до таких злочинів як порушення клятви (присяги) чи вбивства людини: «Як вулля хто видере, то все їдно, як чоловіка забив», «убіть пчолу — грєх, а неодпущони грєх тому, хто пчоли дзєре», «за видирання бджіл — найбільший гріх на світі» [21, c. 23; 47, s. 253; 55, s.164; 57, s. 44], 1327 Бджола як втілення людської душі в українській народній світоглядній візії ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 що можна пояснити «церковною» мотивацією (бджоли носять віск для потреб церкви) та володінням душею. Холмщаки повсюдно вбивство комах розглядали як важкий гріх з огляду власне на те, що бджоли постачають віск для вівтарів і без цього «святої мші не може бути» [49, s. 174]. На Поділлі вважалося, що вбивши бджолу, людина обтяжує свою душу камінням гріха: «Гріх якби хто бджолу змарнував» [61, s. 82—83]. Українці Полісся та Поділля на адресу викрадача бджіл спрямовували прокляття: «Щобись згнив на роздоріжжі». На голову викрадача бджіл накладали вулик і так водили селом — крадіжка бджіл вважалася дуже великим проступком, бо злодій краде «бджолу Божу» [10, c. 511—512]. Мешканці Середньої Наддніпрянщини щиро вірили, що вбити «Божу комаху» — великий гріх: «Бджолу взагалі ніхто ніколи не вбиває, викидають, як у хату приб’ється, щоб вона йшла собі» (с. Таганча Канівського р-ну) [31, c. 43]; «її не можна вбивати, її поважали» (с. Мицалівка Золотоніського р-ну), «це всі знають, що бджілку вбивати не можна» (с. Гельмязів Золотоніського р-ну — усі Черкаської області) [5, арк. 57, 71]. Вбити бджолу на Півдні України (Дніпропетровщина) аналогічно вважалося гріхом [7, c. 78]. Подібно забороняли знищувати бджіл народні переконання жителів Надсяння: «Пчолу не можна забити, бджіл не можна бити» (с. Лужки), «її не можна бити» (с. Мужиловичі), «не можна їх бити» (с. Цетуля), «не можна її бити» (хутір Батоги с. Старий Яр — усі Яворівського р-ну Львівської області) [1, арк. 7, 9, 33, 52, 57]. Табу на вбивство комах було відомим і на Опіллі, де вважалося, що бджолу вбити не можна, бо вона як дуже працелюбне створіння приносить людині лише користь: «Як бджола залетіла до хати, а то часто було, то ми старалися відкрити вікно, випустити, но ніколи не вбили, як осу» [2, арк. 14]. Вже відома «церковна» мотивація і володіння душею забороняли вбивати бджіл не лише українцям, а й іншим народам слов’янського ареалу — полякам, сербам, чорногорцям та герцеговинцям [16, c. 448—449; 45, s. 207; 61, s. 82—83, 96; 53, s. 427], що вважалося великим гріхом. Поляки розглядали вбивство бджоли як істоти, що посідає душу, і кваліфікували його як гріх. Факт вбивства бджоли розглядали на рівні з убивством людини; знищення навіть однієї бджоли вважалося важким гріхом [61, s. 96—97]. Схожі уявлення побутували і серед росіян: «Разломать пчел — разорить храм Божий» або «убить пчелу — грех на шею навязать» [19, c. 97; 27, c. 409]. На думку білорусів, якщо крадій меду спричинить загибель бджолиного рою, то він вчинив злочин нарівні із вбивством людини і заслуговує бути повішеним [47, s. 337]. Більше того: вбивство бджоли вважалося смертним гріхом, який не буде прощено навіть на тому світі; до цього прирівнювалося руйнування або розкрадання бджолиної борті [50, s. 253]. Хорвати вірили: хто скільки вб’є бджіл, стільки років його душа страждатиме у чистилищі [44, s. 145]. Розуміння того, що віск як продукт життєдіяльності бджіл, палав на вівтарях церков, обґрунтовувало негативну громадську думку й посилювало суспільні каральні санкції проти людей, що посягнули на бджіл, викрадали мед чи віск з вулика. Надання бджолі міфологічної конотації символу душі є ремінісценцією давнього аніматичного мислення та наслідком наявності у світогляді українців суміші реліктів історично ранніх анімістичних і більш пізніх трансцендентних уявлень, за якими бджоли наділені душею, подібною до людської, душа може покидати людське тіло та інкорпоруватись у бджолину оболонку, а духовна сутність людини після її смерті набуває видимого образу бджоли. На формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. З цими уявленнями тісно пов’язана віра у провидчий дар комахи, спроможної передбачати певні події в житті людини, природні явища, впізнавати свого господаря та розпізнавати людей за їх поведінкою і душевними якостями. Кульмінацією возвеличення бджоли як істоти Божественної, небесної природи, що володіє душею, рівноцінною душі людини, стали закріплені в народній свідомості вербальні кліше: «Комаха не здихає (як інші тварини), а помирає (як людина)». 1. Архів Інституту народознавства
Аналіз широкого кола етнографічних джерел, що стосуються духовного виміру бджільництва, виявляє наявність у світогляді українців суміші реліктів історично ранніх анімістичних і більш пізніх трансцендентних уявлень, за якими бджоли наділені душею, подібною до людської. Душа може покидати людське тіло та інкорпоруватись у бджолину оболонку, а духовна сутність людини після її смерті набуває видимого образу бджоли. У великому функціональному спектрі народних світоглядних уявлень важливе місце, зокрема, займало міфологічне значення бджоли як символу душі, що характеризується глибокою архаїчністю. Уявлення наших предків про душу, яка у вигляді бджоли вилітає з тіла людини після її смерті, своїми витоками сягає дохристиянських вірувань [34, c. 19]. Бджоли, подібно до інших крилатих комах, дали свій образ для уособлення людської безсмертної душі. Вважаючи душу летючою комахою, слов’янин-язичник не відступав від своїх правітцівських переконань у своїх поняттях про місцеперебування душ, що розлучилися з тілом: вони відлітали у надземну, повітряну сферу [28, c. 192]. Архаїчні погляди, що ототожнювали бджолу з душею, продовжували жити в українській народній світоглядній традиції й упродовж XIX ст., а ремінісценції цієї світоглядної реалії подекуди вкраплені в обрядове тло і «прочитуються» у тексті сучасного похоронного обряду. Так мешканці Покуття, Середньої Наддніпрянщини (Полтавська і Черкаська області), Півдня України (Дніпропетровська та Запорізька області), уявляючи душу, яка покидає тіло, в іпостасі бджоли, ставили (й ще нині подекуди ставлять) для неї в головах покійника, коли він лежить у хаті, медову воду. Уже після похорону гуцули ставили на вікно горня з медом на поживу душі, яку підстерігали цілу ніч, не вкладаючись спати, а вранці дошукувались слідів її нічного перебування. Прийшовши з цвинтаря після погребу, на всю ніч сідали пильнувати душу померлого і виставляли на стіл розведений мед (канун) українки Волині та Полтавщини; вони були впевнені, що душа у вигляді бджоли неодмінно прилетить пити приготований для неї напій. Після виходу з тіла його духовна субстанція протягом трьох днів постійно перебувала в домівці, де тіло померло, харчуючись залишеним для неї медом. Мешканці Полісся твердили, що душа після смерті людини набуває тілесної форми бджоли: «Я помираю, а душа моя на бджілку скидається»; тут та- © У. МОВНА, 2017 кож відомі приклади ставлення на вікні чи покуті Уляна МОВНА БДЖОЛА ЯК ВТІЛЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ СВІТОГЛЯДНІЙ ВІЗІЇ Здійснене спеціальне дослідження одного з аспектів сакрального статусу бджоли в українській світоглядній традиції — як втілення людської душі. На формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. Надання бджолі міфологічної конотації символу душі тісно пов’язане з вірою у провидчий дар комахи, а кульмінацією її возвеличення як істоти небесного походження стало прирівнювання бджоли до людини, що володіє душею, рівноцінною людській. Ключові слова: бджола, людина, душа, світогляд, українці. УДК 39(=161.2):638.12 Уляна МОВНА 1324 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 меду для душі. На Харківщині вважали, що душа небіжчика у вигляді бджоли, сорок днів ходячи митарствами, навідувалася у свою колишню земну оселю, тому на вікні в хаті покійника для неї залишали мед, аби полегшити їй гіркоту страждань. За ще одним українським повір’ям, душа відьми, що повернулася після нічних блукань, кружляє довкола тіла в іпостасі бджоли, аж поки не потрапить до нього [32, c. 27—28; 23, с. 93—94; 35, c. 7; 3, арк. 79; 4, арк. 13, 31, 53—54, 78; 24, с. 32]. У вигляді бджоли іноді, за народними уявленнями мешканців Середньої Наддніпрянщини, могла з’являтися душа: «Коли приставиться хто, а тіло ще лежить на лаві, то, буває, все у хаті муха або пчола літає, то це, кажуть у нас, душа прилітає» (с. Старосілля Городнянського р-ну Чернігівської області) [42, c. 65]. Відголоси архаїчних народних уявлень про душу-бджолу збереглися донедавна у поширеній тут практиці «стерегти душу», просиджуючи цілу ніч біля покійного (варіанти — ніч після похорону та ночі, що передують поминальним дням); душа у ці часові проміжки могла появлятись серед живих в іпостасі бджоли (сс. Леплява, Лука, Межиріч, Гамарня Канівського р-ну Черкаської області) [31, c. 43—44]. Наведені уявлення характерні для багатьох європейських народів. Значне ареальне поширення поглядів на бджолу як душу засвідчують порівняльні дані з Росії [39, c. 109; 40, c. 165]. «Бджолиним шляхом» уявлялося германським народам повітря, наповнене душами мертвих. Греки вважали, що душі покійників протягом сорока днів після Пасхи носяться у вигляді бджіл над квітучими луками [9, c. 217; 25, c. 148]. У Болгарії вірили, що у Великий четвер відчиняються небеса, з яких виходять душі, сідають на квіти й гудуть, як бджоли. Подібно на Трійцю миряни тут слухають, як дзижчать комахи, думаючи, що це душі їх померлих родичів. Болгарські дослідники вважають, що джерелом цього уявлення стали зразки житійної літератури (апокрифи), в яких описується, що «бяла пчела» (біла бджола) вилітає з райського дерева, де мешкають праведні душі, а також стародавні дохристиянські переконання і грецький фольклор. У болгарських народних піснях в іпостасі золотого дерева виступає сам Господь, а вулик з бджолами на його вершечку — душі нехрещених немовлят: «Всред божи рай златно дръв, / То си йе самен Господ, / Та що са в кошер малки мухи, / То са деца некръстени». Душа втілюється у бджолу в традиційних віруваннях усіх слов’ян та їх сусідів угорців [13, c. 25; 14, c. 18; 2, c. 32; 6, c. 267]. Уявлення про бджолу як алегорію душі виходить далеко за межі європейського ареалу, будучи культурним надбанням загальнолюдської думки, воно добре відоме народам Середньої Азії, Близького Сходу, Сибіру, Монголії та Індії [25, c. 148; 22, c. 141; 39, c. 109; 41, c. 198]. Ідея співвіднесення бджоли з душею в історичній діахронії трактувалася як така, що, очевидно, зародилася на підставі поміченої древніми аналогії між цим крилатим створінням та померлими («тінями»). Сьогодні у цьому контексті варто заакцентувати, що на формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. Українська народна рецепція бджоли не лише ототожнювала комаху з душею, їй також приписували володіння душею, подібною до людської, яка походить від останньої. Цієї думки, зокрема, дотримувались мешканці Холмщини, твердячи, що «у бджіл є тії душі, що вийшли гет давно із людий, з давних людий, що вже поумерали» [49, s. 174]. Погляд на бджіл як на істот, наділених душею, та про втілення людської душі в бджолу зустрічався і на Слобожанщині, Поліссі, Волині, Поділлі [16, c. 454; 61, s. 86]. До системи традиційних українських народних переконань, пов’язаних із наявністю душі у бджіл, належить віра у провидчий дар комах, спроможних передбачати певні події у житті людини (смерть) або природні явища, впізнавати свого господаря та розпізнавати людей за їх поведінкою й душевними якостями. Так, на Покутті було повір’я, що коли пасічникові дуже рояться бджоли, які згодом нанесли надмір меду, то «вони так тому стараються, бо то уже послідній раз для свого ґазди» (Снятинщина) [30, c. 303]; в його основі лежить уявлення про потойбічний світ як територію надміру, присутність якого тлумачиться в сенсі майбутньої смерті, близьке настання якої провіщають бджоли. Сліди глибокої архаїки спостерігаються у тлумаченнях снів 1325 Бджола як втілення людської душі в українській народній світоглядній візії ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 українцями, в яких бджіл-душ розглядають як метафор смерті, провісницями якої вони є, оскільки комахи як елемент опису сновидіння (протасису) корелюють зі смертю як прогнозом на майбутнє (оподосис): «Як сняться бджоли — то смерть» (с. Верхні Ворота Воловецького р-ну Закарпатської області) [18, c. 109]; «як сняться пчоли, особливо в улею неживі, мусить хтось найближчий в родині померти» (с. Ропиця Руська Горлицького повіту) [37, c. 203]; «як присняться бджоли — то віщує смерть когось з родини» (с.Широкий Луг Тячівського р-ну Закарпатської області) [20, c. 308]; «як сниться, що бжоли рояться, то хтось із хати «вироїться» (с. Березів Нижній Коломийського повіту) [17, c. 274]; «рій пчіл сниться — смерть» (с. Дерешевичі Мозирського повіту Мінської губернії) [55, s. 152]; «чоловік пуйде з хати або хтонєбудь, помре» (с. Машеве Чорнобильського р-ну Київської області) [15, c. 521]; «пчоли — гето смерть»; «пчоли, руй скидається — погано: муси хтось умерти на тім подвурку, де руй скидається» (с. Озерськ Дубровицького р-ну Рівненської області); «мярец буде» (с. Курчиця НовоградВолинського р-ну Житомирської області); «руй іде, коло хати пчоли — покойник буде там» (с. Журба Овруцького р-ну Житомирської області); «пчоли — до смерті: як пчоли ідут, летят у вікно — то смерть» (с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської області); «як бджоли присняться, то к умерущему» (Харківщина) [16, c. 454—455]; «якщо сниться, що багато бджіл до хати налетіло, то обов’язково смерть прийде» (с. Богданівка Павлоградського р-ну Дніпропетровської області) [23, c.111]; «якщо бджоли сняться, ще в вікно, в хату летять, то хтось помре» (с. Набутів Корсунь-Шевченківського р-ну); «як сняться бджоли, якщо рій вилітає з вулика, геть летить і ти женеш-женеш і не доженеш, то погане, хтось мусить померти у сім’ї» (с. Квітки КорсуньШевченківського р-ну) [3, арк. 41, 57]; «як сняться бджоли, то погане, то на упокой, не дай Бог, на покойного» (с. Горобіївка Канівського р-ну); «як сон, що сняться бджоли, хтось вмре в родині, буде смерть, це поганий сон» (с. Яблунів Канівського р-ну); «як сниться бджола, то до смерті в родині, як рій полетів, то обов’язково вмре» (с. Ковалі Канівського р-ну); «бджоли як сняться, то погане, прийде покойник; як у хаті пчоли, то прийде покойник» (с. Михайлівка Канівського р-ну); «бджоли як сняться, то це або смерть, або болєзнь велика» (сс. Гамарня, Межиріч Канівського р-ну)[4, арк. 48, 73, 93, 97, 101]; «як сняться бджоли, казали, що це на вмируще» (с. Драбівці Золотоніського р-ну), «як сняться бджоли, то погане, хтось в сім’ї може померти; рій вилетів — присниться сон до смерті» (с. Ковтуни Золотоніського р-ну), «як присниться, що в дворі бджоли гудуть, то може случиться похорон, не тільки в себе, може в сусіда поблизу» (с. Плешкані Золотоніського р-ну), «як бджола сниться, щось відбудеться, якесь нещастя, може хтось померти» (с. Антипівка Золотоніського р-ну), «бджола як сниться, то на смерть» (с. ХвильовеСорочино Золотоніського р-ну — усі Черкаської області) [5, арк. 4, 15, 48, 80, 83, 106]. Тлумачення сну, адресат якого, побачивши бджолу — власну душу, що відлітає геть, повинен невдовзі померти, — має спільну європейську основу [9, c. 217]. Поширене у Європі уявлення про зловісне значення бджоли корениться ще в античній традиції — приліт бджолиного рою вважався у стародавніх греків передвістям смерті [25, c. 142]. Наявність душі та провидчих якостей підсилювало пошану до бджоли як сакральної істоти. Кульмінація возвеличення комахи — її прирівнювання за рядом ознак до людини, що засвідчує присутність в українській народній вербальній культурі висловлювань на кшталт — «бджола не здихає, а помирає». І досі у карпатських горян можна почути такі вислови: «У мене бджоли померли», «Божа муха вмирає», «бджола вмирає, а не дохне, як інші тварини», «пчола не здохла, а загинула, гріх казати здохла». Подібні вирази існують і у лексиці покутян [32, c. 32]. На Лемківщині той, хто казав «здохла пчола, пчоли поздихали», на загальну думку, не заслуговував на повагу ґаздів; звичайно говорили «вмерла пчола, повмирали пчоли» [36, c. 5]. Аналогічно у різних місцевостях Полісся твердять, що «пчоли — то така душа, як людськая, то гріх казати, що здохли, треба казать, що умерли, вимерли пчоли» (с. Курчиця Новоград-Волинського р-ну Житомирської області); «на неї не можна казати здохла, тільки як на чоловіка — вмерла» (с. Забріддя Житомирського р-ну Житомирської Уляна МОВНА 1326 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 області); «про бджіл не годиться говорити здохла, а померла» (басейн Бугу і Нарви); «про бджолу не можна сказати, що вона здихає, а говорять — бджола вмирає» (с. Грабово Любомльського р-ну Волинської області); «пчувка умірає; муха — то кажуть, що здохнє, а на пчолу так не кажуть» (с. Дерешевичі Мозирського повіту Мінської губернії); «пчолка памірає, дак грєшно казать, што єна здохла» (Річицьке Полісся) [16, c. 454; 21, c. 23; 48, s. 552; 26, c. 27; 55, s. 155; 57, s. 44]. Подібно волиняни вважали, що бджола «вмирає», «гине», але ніяк не «здихає» [52, s. 220]. Так само на Підляшші гріхом вважалося сказати про бджіл, що вони здохли; толерувалося слово, яким висловлювалися про відхід з цього світу християн, — «вмерти» [8, c. 143]. Застерігали від вживання слова «здохла» на означення загибелі бджоли і мешканці Опілля; натомість говорили «згинула» [54, s. 174]. На Київщині бджолу вважали такою ж істотою, як людина, тому ніколи не казали, що бджола здихає, оскільки на бджолу не дозволялося казати «здохла», бо гріх, але тільки, як і на людину — «вмерла» [11, c. 83; 62]. У с. Мельники Канівського р-ну Черкаської області досі існує переказ, що бджола живе 35 років, а тоді летить з вулика і помирає, а у с. Мицалівка Золотоніського р-ну говорять, що бджола гине [5, арк. 57]. Українці повсюдно вважали, що бджола вмирає, а не здихає; гріхом вважалося так висловлюватися про бджолу, яка послана Богом й спричиняється до Його хвали, оскільки збирає віск на свічки до церкви. За народним уявленням загибелі бджоли при втраті жала можна запобігти, посадивши на листок «покриви» (кропива звичайна, urtica dioica), волосок якої вона бере собі на жало [60, s. 205]. Коли ж бджола все ж таки помре, вона достойна бути похованою, як людина: «Бжола робоча муха, трудящася, свята. Її треба як чоловіка: викопать ямку і святою землею накрить» [29, c. 236]; «мертвих бджіл закопують в землю чи висипають в тихе місце, де ніхто не ходить; залишати зверху мертвих бджіл гріховно» [43, c. 66]. Такі ж уявлення набули поширення і далеко за межами України. Так, в Литві (Пеляса) про бджолу не говорять «здохла», а «адмарла» [33, c. 249]. У Польщі іменують останній відрізок її працьовитого життя словом «заснула» чи «померла», а кожен, хто не поділяє такої думки, вважається людиною, позбавленою віри, грубою, такою, що не вміє шанувати маєстат смерті [51, s. 133; 61, s. 82]. Поляки зазвичай ставляться до бджоли з великим ушануванням, а часто навіть схилянням, яке, звичайно, зустрічається щодо предметів чи явищ культового характеру. Виразним виявом такого ставлення є сувора заборона вбивати бджіл чи не вживати до неї назв, можливих щодо інших створінь — бджола померла, бо віск, як її витвір, горить на вівтарях костелів, а вона сама як дуже працьовита, шляхетна та свята істота заслуговує на пошану людини [56, s. 40; 58, s. 259]. Оскільки мешканці України дивилися на бджолу як на святу комаху, отже, вбивство бджіл (які не здихають, а помирають) розглядалося як великий гріх. У свідомості українського народу ще в першій половині XIX ст. не було такого покарання, яке було б занадто важким для бджолиного злодійства, і той, хто видирає (викрадає, а при цьому знищує окремих комах) бджіл, на думку загалу, заслуговував смерті. Старі пасічники вважали тяжким злочином вбивати комах навіть при нападі, а тим більше тоді, коли вони мирно трудяться — збирають нектар з квітів у полі чи в лісі [38, c. 195]. У народних уявленнях лемків ще донині збереглось табу на вбивство бджіл [59, s. 229]. На Гуцульщині так пояснювали заборону знищувати комах: «Бджоли як люди, гріх нищити», «як вимре, люди зачнут падати», «вона підтримує медом людей, її бити не вольно». Аналогічне трактування заборони на вбивство бджіл відоме на Покутті. Важкою провиною вважалося знищення комах на Бойківщині: закарпатські бойки твердили, що вбити бджолу — «такий самий неспасенний гріх, як і вбити людину» (с. Присліп Міжгірського р-ну Закарпатської області) [32, c. 41]. Відголосом давньої кари за вбивство бджіл було поширене в Карпатах уявлення, що коли хтось викраде мед, внаслідок чого загинуть бджоли, то «так сі будут з него мотали кишки, як з улея пчоли» [46, s. 56]. На ментальному рівні знищення бджіл прирівнювалося поліщуками до дуже тяжкого гріха: до таких злочинів як порушення клятви (присяги) чи вбивства людини: «Як вулля хто видере, то все їдно, як чоловіка забив», «убіть пчолу — грєх, а неодпущони грєх тому, хто пчоли дзєре», «за видирання бджіл — найбільший гріх на світі» [21, c. 23; 47, s. 253; 55, s.164; 57, s. 44], 1327 Бджола як втілення людської душі в українській народній світоглядній візії ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (138), 2017 що можна пояснити «церковною» мотивацією (бджоли носять віск для потреб церкви) та володінням душею. Холмщаки повсюдно вбивство комах розглядали як важкий гріх з огляду власне на те, що бджоли постачають віск для вівтарів і без цього «святої мші не може бути» [49, s. 174]. На Поділлі вважалося, що вбивши бджолу, людина обтяжує свою душу камінням гріха: «Гріх якби хто бджолу змарнував» [61, s. 82—83]. Українці Полісся та Поділля на адресу викрадача бджіл спрямовували прокляття: «Щобись згнив на роздоріжжі». На голову викрадача бджіл накладали вулик і так водили селом — крадіжка бджіл вважалася дуже великим проступком, бо злодій краде «бджолу Божу» [10, c. 511—512]. Мешканці Середньої Наддніпрянщини щиро вірили, що вбити «Божу комаху» — великий гріх: «Бджолу взагалі ніхто ніколи не вбиває, викидають, як у хату приб’ється, щоб вона йшла собі» (с. Таганча Канівського р-ну) [31, c. 43]; «її не можна вбивати, її поважали» (с. Мицалівка Золотоніського р-ну), «це всі знають, що бджілку вбивати не можна» (с. Гельмязів Золотоніського р-ну — усі Черкаської області) [5, арк. 57, 71]. Вбити бджолу на Півдні України (Дніпропетровщина) аналогічно вважалося гріхом [7, c. 78]. Подібно забороняли знищувати бджіл народні переконання жителів Надсяння: «Пчолу не можна забити, бджіл не можна бити» (с. Лужки), «її не можна бити» (с. Мужиловичі), «не можна їх бити» (с. Цетуля), «не можна її бити» (хутір Батоги с. Старий Яр — усі Яворівського р-ну Львівської області) [1, арк. 7, 9, 33, 52, 57]. Табу на вбивство комах було відомим і на Опіллі, де вважалося, що бджолу вбити не можна, бо вона як дуже працелюбне створіння приносить людині лише користь: «Як бджола залетіла до хати, а то часто було, то ми старалися відкрити вікно, випустити, но ніколи не вбили, як осу» [2, арк. 14]. Вже відома «церковна» мотивація і володіння душею забороняли вбивати бджіл не лише українцям, а й іншим народам слов’янського ареалу — полякам, сербам, чорногорцям та герцеговинцям [16, c. 448—449; 45, s. 207; 61, s. 82—83, 96; 53, s. 427], що вважалося великим гріхом. Поляки розглядали вбивство бджоли як істоти, що посідає душу, і кваліфікували його як гріх. Факт вбивства бджоли розглядали на рівні з убивством людини; знищення навіть однієї бджоли вважалося важким гріхом [61, s. 96—97]. Схожі уявлення побутували і серед росіян: «Разломать пчел — разорить храм Божий» або «убить пчелу — грех на шею навязать» [19, c. 97; 27, c. 409]. На думку білорусів, якщо крадій меду спричинить загибель бджолиного рою, то він вчинив злочин нарівні із вбивством людини і заслуговує бути повішеним [47, s. 337]. Більше того: вбивство бджоли вважалося смертним гріхом, який не буде прощено навіть на тому світі; до цього прирівнювалося руйнування або розкрадання бджолиної борті [50, s. 253]. Хорвати вірили: хто скільки вб’є бджіл, стільки років його душа страждатиме у чистилищі [44, s. 145]. Розуміння того, що віск як продукт життєдіяльності бджіл, палав на вівтарях церков, обґрунтовувало негативну громадську думку й посилювало суспільні каральні санкції проти людей, що посягнули на бджіл, викрадали мед чи віск з вулика. Надання бджолі міфологічної конотації символу душі є ремінісценцією давнього аніматичного мислення та наслідком наявності у світогляді українців суміші реліктів історично ранніх анімістичних і більш пізніх трансцендентних уявлень, за якими бджоли наділені душею, подібною до людської, душа може покидати людське тіло та інкорпоруватись у бджолину оболонку, а духовна сутність людини після її смерті набуває видимого образу бджоли. На формування традиційного народного сприйняття бджоли як форми посмертного існування людської душі вплинули архаїчні міфологічні вірування в тісний зв’язок цієї комахи з потойбіччям та її хтонічний статус, зокрема дотичність до просторового низу (землі) та пов’язаність зі смертю та душами померлих. З цими уявленнями тісно пов’язана віра у провидчий дар комахи, спроможної передбачати певні події в житті людини, природні явища, впізнавати свого господаря та розпізнавати людей за їх поведінкою і душевними якостями. Кульмінацією возвеличення бджоли як істоти Божественної, небесної природи, що володіє душею, рівноцінною душі людини, стали закріплені в народній свідомості вербальні кліше: «Комаха не здихає (як інші тварини), а помирає (як людина)». 1. Архів Інституту народознавства
Comments
Post a Comment